» » Головна суть авторської позиції в п'єсах Петрушевской

Головна суть авторської позиції в п'єсах Петрушевской

У циклі "Пісні східних слов'ян" у наявності відштовхування від пушкінських "Пісень західних слов'ян". Але мовлення тут, видимо, варто вести не стільки про вплив і тематичний переклик, хоча й це має місце, скільки про полемічність і навіть пародійність заголовка й жанрового визначення в Петрушевской у порівнянні з пушкінським. Саме в ньому зосереджена головна суть авторської позиції И в Пушкіна, і в Петрушевской у цьому випадку ми маємо справу з літературними містифікаціями, ціль яким створити такі добутки, де, за словами Г. П. Макогоненко, "народ вільно розповідав би про себе". Для цього використається "чуже" слово оповідача. Містифікація, властиво, і складається у вказівці на вірогідність джерел (у Пушкіна нібито переклад, а по суті вільне перекладання иллирийских пісень зі збірника П. Мериме "Гузла", що сам є містифікацією, у Петрушевской - почуті "випадки"), а також оповідачів (у Пушкіна - певци-гузлари, біографія одного з них приводиться в циклі, у Петрушевской - безіменна жінка з народу).

Там і тут перед читачем імітація фольклору, що ставиться, однак, до різних епох: у Пушкіна - вчасно патріархально-родового ладу, у Петрушевской - до наших днів, фольклору, що належить слов'янам - у Пушкіна західним, а точніше південно-західним, у Петрушевской - східним. По добутках подібного характеру можна судити про те, що привертає увагу художника у світогляді народу, його етиці й естетиці У фольклорних піснях завжди чітко чулася героїчна тема, пов'язана з боротьбою народу проти іноземних завойовників. Є вона й у циклах найвідоміших літературних імітацій: в "Поемах Оссиана" Дж. Макферсона, в "Гузле" П. Мериме, в "Піснях західних слов'ян" А. С. Пушкіна.

У циклі "Пісень... " Петрушевской ця тема повністю відсутня. Хоча дія багатьох "випадків" відбувається під час Великої Вітчизняної війни, увага оповідачки зосереджена винятково на побутовому. В іншому ж тематика циклів перегукується.

Вони розповідають об незрозумілу, таємничу, містичну, вражаючу уяву простої людини. Оповідання оповідачів перейняті спрагою справедливості й відплати злим силам. Однак наївно-пантеїстичний народний погляд на характер взаємин живих і померлих в інтерпретації Пушкіна пронизаний властивої його поезії світлим сумом, у той час як у циклі Петрушевской відчувається эсхатологический жах сучасної людини, нашого співвітчизника, як би відтворюється його підсвідомість - результат "психопатології повсякденного життя" (З. Фрейд). У назві, як і в жанровому визначенні, відчувається гірка авторська іронія.

Як не згадати вигук Некрасова, що чуло тужливий спів бурлак: "Цей стогін у нас пісень зветься! " Виходить, страшні історійки і є пісні східних слов'ян, а саме росіян, радянських слов'ян, як сказав би К.

Ф. Рилєєв, "перенароджених". Узагальнюючі жанрові визначення оповідань, дані письменницею (хроніка, казки, реквієми, випадки, пісні), ламаючи звичні подання про жанр, дозволяють безупинно перебудовувати кут читацького зору на дійсність, виховують нове художнє мислення.

Проза Петрушевской багато в чому продовжує її драматургію як у тематичному плані, так і в плані використання художніх прийомів. Добутку письменниці являють собою своєрідну енциклопедію жіночого життя від юності до старості. Так, у циклах "Історії" і "Монологи" перед читачем проходить ціла низка нічим не примітних дівчин з їх немудрими життєвими перипетіями ("Пригоди Віри", "Історія Кларисси", "Стіна", "Мережі й пастки", "Юність"). Для героїнь чисто по-женски важливо влаштуватися, закріпитися в житті, вижити в ній. Петрушевская зовсім вільна від звичних штампів соціального аналізу, характерного для 1960 - 1970-х років, коли ці оповідання створювалися. Не прагнення перевиконати виробничий план, викликати на змагання відстаючу бригаду тощо залучає героїнь письменниці.

Часто нею досліджується феномен жіночої брехні, у якому вона бачить протистояння жорстокості життя в "дозаміжню" або зовсім в "беззамужню" пору жіночого буття Тому стосовно героїнь своїх оповідань "Скрипка", "Слабкої кістки", "Оглядова площадка" автор, на відміну від оповідачки (а їхні позиції далеко не однакові, як може здатися на перший, поверхневий, погляд), не встає в позу грізного викривача, уважаючи, що "неправда - свята річ, коли бреше беззахисний, рятуючись від сильних". "Мені подобається, коли людина бреше про себе, я охоче йду йому в цьому назустріч, привітаю це й приймаю як чисту правду, тому що це так і може виявитися. Це ніяк не міняє мого відношення до людини. Це набагато легше й прекрасніше - приймати людину таким, яким він хоче сам себе представити", - підтверджує кредо письменниці героїня оповідання "Слова".

Читаючи Петрушевскую сьогодні, не дивуєшся, чому многим її оповіданням довелося довго лежати в столі: адже писала вона про те, про що говорити було не прийняте. Формування психології повії, світовідчування матері-одиначки, що запила ("Дочка Ксени", "Країна") привернули увагу письменниці задовго до буму журналістських публікацій на подібні теми. Тоді, коли вважалося, що в нашій літературі не може бути теми "маленької людини" у тому розумінні, у якому її розуміли в минулому столітті, Петрушевская показала такої людини. Умирає в лікарні жінка похилого віку - самотня й нікому непотрібна, умирає "у гноївню на протягах у коридорі". Ця безвихідна, трагичная історія зветься "Хто відповість". Хто ж відповість за безневинні, неспроможні старечі сльози Віри Петрівни?

Кого винити? Віра Петрівна "ні в чому не була винувата. Не винувата - як і всі ми", - однозначно затверджує автор, негласно змушуючи читача засумніватися в бездумно-бодряческой формулі, що, мол, людина сам і тільки сам коваль свого щастя Помітна фігура серед інших жіночих персонажів Петрушевской - мати^-матір-жінка-мати. Материнство - це й пошуки як би в сутінках невидимих, але бажаних зв'язків з рідною людиною ("Випадок Богородиці"), і нерідко недотепні потуги виховання в ім'я ложно зрозумілого щастя свого дитяти (оповідання "Містика" із циклу "Реквієми", 1990), і завжди - зусилля по порятунку власної дитини ("Гігієна" із циклу "Самі гарні", 1990; "Помста" з "Пісень східних слов'ян", 1991). "Жінка слабка й нерішуча, коли справа стосується її особисто, але вона звір, коли мова йде про дітей", - записує у своєму щоденнику героїня повести "Час ніч".

Іноді це навіть подвиг, що граничить із самопожертвою, як, наприклад, у повісті з воістину шоковим впливом "Своє коло". Люди так зосереджують на собі, що не бачать і не чують свого ближнього, і щоб розбудити їх від цієї глухоти, мати б'є в кров ні в чому не винного власного сина, щоб вони, у тому числі батько хлопчика, обурилися й не далечіні сгинуть дитині в дитячому будинку, тому що сама вона знає, що незабаром умре Критик В. Камянов побачив пряму залежність формування розуму наших співгромадян від "практики логічних вивертів і спекуляцій", від вправ, що висушують, "у порожній, але запропонованій софістиці", нав'язаних тоталітаризмом. "І хіба не про тім розповіла Л. Петрушевская, - пише критик, - як жіночий розум її героїні став розумом-збоченцем, вивчився довід нанизувати на довід, начебто колючий дріт розмотувати, щоб обплести нею й придушити єство?" Так, ми, собі на горі, притерпілися до абсурду життя в нашому соціумі й погоджуємося з ним, поки нещадні вибухи, подібні тим, які здійснює у своїй прозі Л. Петрушевская, не приковують до цього абсурду наша увага

Лучшие школьные сочинения
Информационный образовательный портал © 2008-2019